Господи, як же сварились пані на Горпину! І на очі її не пускала тижнів ізо два.
А Настя мені якось і каже: — „Так от чого матуся така думна ходила!… Ось чим журилась! Отож вона мені маленькій, було, розказує про наших батьків вільних, тай сама волі збажала! Веселіша вона тоді була… — каже, а сама задумалася, зажурилася — не така, як тепер… Розказує, було, мені, прядучи, казки, як наші батьки вільними козаками по Дніпру жили і пісень гарних про ту старовину співала.
А я їй говорю: — То чого ж се ти й собі, Настусю, усе думаєш?
— Та все мені — каже, — давня воля сниться. Чогось мені не впокійно: усе чогось дожидаю, сама не знаю чого… І думки мої мішаються і сон мене не бере; а засну — все сниться, що на волі!…
А Настя вже шіснадцятий рочок починає. Пані гаптувати її вчить, шити: розумна, жвава вона, швидко й навчилась — на свою голову: пані зраділа, та чужу роботу почала брати. Було, кому треба, вона погодиться: — „Маю тут сусідку молодицю; вона гарно шиє“ — тай дасть Насті пошити. І добрі гроші вона брала і багато роботи їй давали. Настя сиди та ший. А воно таке молоде, юна ще така, а в неї ще серце од кожного слова кипить, у неї ще думки рояться веселі дівочі, ще б молоденькій пороскошувати, по зелених садках тихими вечорами, красними зорями побігати, лю-
