бих річей, проти місяця стоя, послухати. Ну, що ж робить! Інша, кажу, поплакала б, тай сумирилась. Настя не така вдалася. Скільки вона сліз вилила, Боже мій, світе мій! Станула, як віск. Ясні очі веселі стемніли і стала вона похмура, як її мати.
Якось пані пішла в гостину й нікого зі столовників дома не було. Ми з Чайчихою, упоравшись у хаті, пішли до Насті. А Настя шила у паніному покою. Увійшли, а дівчина, затулившись руками, ридає — ридає! Аж задихається.
— Що тобі, Насте? — питаю.
А Чайчиха тільки глянула на дочку, нічого не сказала й сіла.
— Що тобі?
Настя мені в вікно показує, на вулицю киває.
— Що там, голубко?
— Там люди! — покрикнула. — Живуть, ходять собі, на божий світ дивляться, а я оттут над чужою роботою пропадаю.
— О, пташко! — я вмовляти, — хіба в їх горя не має, в тих людей?
— То що горе! Я горя не боюся!… Мені гірш: я не знаю ні горя, ні радощів; я мов камінь тут каменію.
Гляну на Горпину, а вона сидить, слухає, наче їй ця пісня відома, — і головою не поведе.
Зідхнула Настя важко, обтерла сльози дрібні, тай каже: — Сядьте ближченько, мамо! Погомоніть, тіточко, розговоріть мене.
