Що тут мені їй говорити?
— Ти, Насте, не журися, не плач…
А вона не вважаючи, не слухаючи, як кинеться до матері, як ухопить її за руки:
— Мамо„мамо! Скажіть мені словечко, скажіть! Моя душа переболіла… Моє серце схне!
— А що тобі казатиму, дочко? — зговорила Чайчиха похмуро. — Поради нема!
Коли тут хтось — шам, шам!
— Пані, кажу, — пані… А вона в двері.
— От, — крикне пані, — який собор! Аби я з двора, то й не питай роботи!
Бере сорочку в Насті, дивиться: — Та ти й не шила, мабуть, нічого, га?
— У мене голова болить, — одказує Настя понуро.
— А гав ловити, то в тебе й не болить тоді голова?… Ледащице, у матір удалася! Може й тобі на волю заманулось? Ось я вам дам волю?…
А сама на порозі стоїть, не дає й нам із Чайчихою пройти.
— Я її годую, я зодягаю, я її на світі держу, а воно, ледащо мені робити не хоче!
— Може, собі роблю? — каже Настя, да так то вже гірко каже тії слова: — Може, собі заробила що?
— Ти мені смієш так одвітувати? Я ще тебе не вчила! — Тай стала її бити.
— Бийте, бийте, — покрикнула Настя, — тай за це кажіть дякувати!…
— Мовчи ж! Мовчи! А то буде на ввесь вік тобі лиха!
