— Нехай буде!
Гляну я — пані у гніву, розгорілась. Гляну на дівчину — бліда, грізна, сама розпач гіркая! Гляну на Чайчиху — хмара хмарою!
Та на наше щастя столовники надійшли. Пані випхала тоді Настю за двері. — „От життя моє! — жалкується, — яке ледащо, да й те грубить мені. А за що? Що не школено по хазяйськи, не бито, як у інших. О, мій татоньку! — зиркає на мальованого князя, а в самої очі такі зробились, як у його, в самої така морщина між бровами, — чи думав ти, чи гадав, що твоя доня-княжна мусить із тою негіддю поганитись, клопотатись!”
А столовники їй: — „Та годі вам клопотатись! Чи стоїть того ледащо, щоб ви себе турбували? Нумо вечеряти!”…
Життя наше, життя! Молодого віку робиш-робиш, а сам в убожестві, в ганьбі, — і такеньки старість нахопиться… По чім вас, молоді літа, згадувати?…
І вже в нас у хаті ні мови, ні говірки. Чутно з покоїв, як там сміються, жартують голосно.
Пані, було, на картах столовникам долю вгадує, або що розказує, іноді то співає, — і все про якогось друга милого співає: „Чому друг не любить, забуває, чому не буває , — себто свого пана згадує, чи що…
А в нас тихо. У печі палає. Я в кутку, Настя у другому понура. Чайчиха коло печі, як мара, хибається, робить.
