Убіжить, було, сусідочка-дівчина до Насті: — Настусю, іди бо до нас! Поговоримо… Чого така смутна? Коли вже тебе пані не пускає, то ти тим не журись; а ось, як годинонька вільна, то собі й погуляй, надоложи, що втеряла!
— Не надоложу, сестрице, не надоложу! — скаже гірко так, аж та весела щебетушечка голівку схилить, зідхне і змовкне.
Коли це так уже почалося: як вечір, то й нема Насті. І так було не два, не три вечорі.
Одного вечора ми й спати полягали, її нема. У день її не бачили: робила при пані, а ввечорі знов зникла.
Не лягла Чайчиха, сидить і дожидає дочки. І я собі не сплю: сумно мені такеньки, Мати Божа!
І от іде вона вже в ночі, вже зорі поперед нею мерехнуть. Іде вона, а мати стріча й питає: — Де була дочко?
А голос у самої, як струна перебита…
— Не питай мене, моя мати! Не питай! — одкаже їй Настя. І задзевніли слова її по хаті, як плач…
І почне Чайчиха: — Що се ти робиш, дочко? Що ти собі задумала? Чи не на мою голову безталанну?
А дочка лягла; лежить — німа, мов убита.
— Де ти була? Де ти була, дочко? — Ні просьби, ні грозьби не чує — німа.
На другий день увечорі Чайниха біля воріт зажидає. Вибігла дочка, вона її за руку:
