— Куди йдеш? Вернись!
Завернула, привела до хати і цілісінький вечір просиділа Настя у кутку, руки схрестивши, дивлючись у землю, слова не промовивши.
І вже так пішлося: аби мати не догледіла — дочка втіче. Як уже не просили, як не благали — нічого не сказала. Ми й слідком за нею слідкували, — іде вона, оглядається; а загледівши, що її доганяють, побіжить, як полетить на крилах: не дожене й молоде, не то що підбита мати, або й я. Ані слів, ані слів не чує, не вважає.
Як то сумно було в нас у хаті! Як то тихо, глухо!… По тижнях слівця, було, не перемовимо любого. Я, було, й хочу озватись до матері або до дочки, — не зважуся хіба тільки подивлюсь на них.
Одного вечора сидимо ми з Чайчихою в хаті. Пані вже спать полягали, усе тихо. Насті нема. Довгенько сиділи ми. Тільки й чути, як вітер у садку зіллям колисає, та соловейко свище-щебече.
Коли з необачка Настин регіт почувся. Аж ми іздрігнулись. Я злякалась… А Настя розчахнула двері з гуком, стала на порозі й сміється. В хаті каганець ледві-ледві світив. Стоїть вона така червона, очі горять; стоїть і сміється. Мати проти неї стала, дивиться. І от Настя почала… Та так весело, що мені стало сумно-сумно…
— Матусенько моя? Мабуть ви мене дожидали? Ось дочка прийшла… Чого дивитесь, мамо! Хіба не пізнали? Се я… Мені весело…
