Та ступила й захиталась… Боже мій! Світе мій! Се ж вона пяна!
Хитаючись, пройшла до столу й сіла.
— Ну, моя матінко! Ізнайшла вже я чоловіка, що мене визволить… Напевно вам говорю, що визволить… Напевно вам говорю, що визволить… Будемо вільні, станемо жити, на самих себе робити, будемо за його Богу молитись… Хоч він тепереньки й зневажає мене і од людей мене не криє, та нехай! Я йому, матінко, дякую, я йому, матінко низесенько кланяюсь у самі ноги… Пані не має жадного права до нас. У неї землі, мовляв, не має… Ми ж, моя матінко, козачого роду… Як то нам застряти у неволі вічній… Ні, він нас визволить… І її визволить (на мене вже). Весело мені, як то вже весело, мати моя рідна!… А засмучуся — він грошей мені дасть… Я горілки куплю… і зорі ясні в голові в мене світять…
І так то вона говорить і сміється, а Чайчиха тільки слухає, не зводячи з дочки очей похмурих…
Заснула Настя, на стіл схилившись.. І каганець ізгас… Темна їх ніч покрила.
І з того часу, що вечір — вона було й пяна; а вирве в день годинку, то і в день упється. Постерегла й пані: гнівалась велико, соромила її й матір: — „Ти мати: чому не впиняєш?”…
Замикали Настю — вона, було, таки втече; чи дверима, чи вікнами, а втече. Лає пані, бє, а вона було:
— Нехай, нехай! Упюся — все забуду, весело буде!
