Чого вже пані не робила! Було, як іще твереза Настя, то пані умисне її перед столовниками соромить:
— От дівка, от золото, от ледащиця!
А Настя ніби й не чує. Сміються вони і вона ще всміхнеться. Втомилася вже й пані сердившись: — „Хоч у день же роби мені добре, ледащо! Нехай тобі всячина!”
Замикає, було, у день її, стереже; а ввечорі тільки пустила, — вона й зникне до ночі.
Найшлася в Насті дитинка… Таке то малесеньке, сухесеньке, слабеньке!
Як зобачила його Настя: — „Дитино моя! Лихо моє!” — Застогнала і затулившись руками, заплаче… А давно вже вона не плакала… Я боюся, що Чайчиха, думаю, вже на дочку не дивиться, то й дитину не привітить, та підношу до неї тихенько:
— „Бог, кажу, дитинку вам дав!”
Вона взяла дитинку на руки, тай дивиться пильно й журливо й понуро… Дивиться, поки аж сльози в неї покотилися.
— Горе, каже, горе, да горе!…
Я й собі кажу: — Горе! — плачучи. Оттак ми народження привітали — сумом та плачем!
І росло ж воно трудно та болізно: усе нездужає та квилить. А Настя стала більш іще пити. Як пяна, то було що заговорить до мене і дитину попестить, пожалує. — „Дитино моя! Чому твій тато не прийде одвідати?… Шкода його дожидати: не прийде! Що йому? Він і не спитає ніколи…
