А ти мене, янголятко, не клени”. — Оттакі, було, слова промовляє, а сама до дитини всміхається і ладки їй бє. Бє ладки — сумно було дивитись: дитина мов неживенька, а вона з нею грається… Як же твереза, то з роду не підійде до дитини, не гляне, біжить геть. Ми вже ту безталанночку молочком напували.
Одного разу, як не пустили Насті два дні, чи що, Господи! Билась вона, кричала наче її гарячим залізом пекли: — „Ой, пустіть мене, пустіть! Або з мене голову здійміть! Змилуйтеся! Мучите мене на що й про що? Я пяниця вічная… Помилуйте мене, пустіть! Упюся я, своє лихо засиплю… А в тверезої — лихо обік мене сидить, лихо мені в вічі дивиться!”
А пані все не велить пускати та жалкується столовникам: — „Які ці люди пяниці? Мабуть вони вже іншу істоту мають, не таку як у нас… Гляньте — молодесенька, а вже впивається! Ледащиця, тай годі!… Пхе! І дитя своє зовсім занедбала, — пропадає дитя”…
А вони вже їй на те: — „Страх! У цих людей ні сорому, ні совісти, ні душі, десь, не має!”
Да так і судять собі, смачненько вечеряючи, або так бавлючись.
А дитинка тихо дійшла… Одного ранку прихожу я її попестити, нагодувати; вхожу — у хаті темно, бо на дворі похмарило, далеко грім одгрімує, вітерець заліг десь, тиша…
