Вхожу, дивлюсь, а дитинка вже очицями поводить.
Я до неї кинулась, перехристила. Воно зідтхнуло разочок і душечка її одлетіла… Ні Чайчихи, ані Насті не було дома. Я дитинку обмила, прибрала, стіл заслала і на столі її положила. Збігала — свічечку купила, засвітила в головках, ручечки їй зложила…
Прийшла Горпина, перехристила, поцілувала холодну унучечку і довго стояла над нею, довго. Прийшла Настя весела й пяна. — „Що се таке? — каже. — Дочка моя вмерла? Дочко, дочко малая! Рученьки мої холоднісінькі! Личенько моє привяле!” — Сама бере її за ручечки, цілує, у головку цілує. — „Яке-ж німе! Колись то квилило тихенько — тепер німе… Так отсе ти вмерло… Добре, донечко, добре! Єй-же Богу добре!”
А сама слізми обливається, наче й горює, й радіє чогось разом.
Коли схопиться хитенько: — „Горілки треба, горілки! Люди будуть, ховати доню прийдуть!… Чи прийдуть же? Щож? Все треба горілки… Побіжу!”
І побігла і до ночі не верталась. А ми тут розгорили труночку, прибрали, зіллячком уквітчали. У ночі Настя вернулась. Знов дитину за рученьки брала, знов у головку цілувала. Коло труночки й звалилась і заснула і все: — Добре, добре, єй-же Богу добре!“ — Все те слово промовляла.
А в ранці прокинулась, побачила труночку, — іздригнулась, зблідла.
