— Умерла! — промовила, наче вона того й не знала, забула… До дитини; а я її одвожу: — „Насте! Насте!”
— Пустіть! — гримнула, — нехай подивлюсь! Я ще не бачила її й доси, до самої смерти її… Дивилась-дивилась, якось тихшала все ніби сумирялася, тай вийшла з хати.
Ми й поховали дитинку, її не було; а потім, як уже прийшла — того вечора твереза і біла-біла, стомлена така прийшла, — нічого в нас не питала… Після цього ще гірш запила.
Не день же й не два таке життя велося… Матінко; два роки! Коли Настя разом покинула пити, нікуди й кроку з двора не йде; а сама така тривожна: в лиці міниться, здригається, труситься, — от наче б вона собі смерти чи… волі ждала! Питаю — мовчить. І так три дні. На третій день увечорі промовила слово: — „Обманив!”
— Насте, голубко, — кажу їй — що тобі таке? Скажи ж мені, моя безталанна!
— Що мені зробити? Я піду до його, піду!… Або я його з світу зведу, або сама зійду. Він мене впевнив, що в понеділок волю пришле… Піду, піду, хоч задушу його… Може, полегшає…
Вирвалась у мене з рук, тай побігла. Я за нею, сама старій кричу: — Лихо, горе буде!
А стара тільки головою кивнула, ніби й не ждала іншого.
