Біжу я та кричу: — Насте, Насте! Пожди мене! Я з тобою хочу йти… Я тобі поможу у всьому.
Не слухає, біжить. Мусіла я до дому вернутись.
Нема Насті до ночі; нема у ночі; не прийшла і в день. Посилала пані шукати. Шукали ми, не знайшли.
Коли так, на другий уже день, в обідню добу, йде вона і два москалі її провадять.
Кинулась я до них: — Голуби мої сизі! що ви з нею робитимете?
— От баба здуріла! Певно всі ви дурного роду! каже мені сухенький, жовтенький москалик, розмахуючи бумагою. — От і ся, — на Настю показує — вот їй воля, тут би їй вибрикувати, а вона останній розум згубила.
— Яка воля? — питаю не розуміючи.
— А вже ж вільна буде! От яка!… Вже порішили. Який панич гарний за неї просив!
А другий москаль: — Еге! За стару не попросять! Пропадай стара!
І жартують такеньки межи себе. А Настя йде біла як хустка, ні жулива, ні весела, — от мов з каменю.
Вибігла Чайчиха. Кажу їй — віри не йме і слухати не хоче. А пані перелякалась: то за тим знайомим шле, то за другим, плаче, ради просить, жалкується. А ми чекаємо-ждемо: чи смерть, чи воля бідолашним буде. Колотилось у нас такеньки аж туждень. Зовсім уже перішили, що ми віль-
