ні, а все пані пускати нас не хотіла, — та мусіла вже.
От, як зібрали нас в останній раз, то обявили, що ми всі вільні, у руки бумагу дали, — вийшли ми за ворота панські, — як заридає тоді Чайчиха!.. Ридає, ридає так, Господи! Та тільки приказує: — „Ой, світе мій, світе мій милий, світе мій красний!”
Зійшлися сусіди, товплються на вулиці, оступили, поздоровляють нас, самі з нами плачуть, а нас умовляють. А Чайчиха їм на те: — „Сестриці! Брати! Родино! — так то вже величає їх! — Не бороніть — нехай поплачу! Я двадцять років не плакала!”
І так вона вимовила, що всі знов дрібними сльозами вмилися.
Як я тоді на неї глянула, тоді я тільки й побачила, які в неї очі добрі, який усміх ласкавий, — наче то не Чайчиха передо мною мовчуща, понура… А далі, як схаменулась вона, як глянула на дочку, охмурніла й осмутніла знов тяжко.
А Настя стоїть, на всіх, на все дивиться, та шепче: — „Я вже сьогодні випила, — шумить мені в голові”…
А далі: — „Люди добрі! — простогналала, — чи я вільна, чи я тільки пяна?”
Настина подруга давня, ота Кривошиєнківна, приняла нас до себе в хату. Зібралось ще скільки добрих сусідочок туди до
