нас, та радимось. Тільки Настя, як сіла в кутку, як схилила голову, — немов замерла так.
— Насте! — кличемо, — йди лишень до ради, порадимось.
— Голова болить! — одказала.
На другий день іще гірше вона занедужала; вже з того дня не вставала. Танула вона, як свічечка. Нікого не пізнає, дивиться страшно і все за голову себе хапає.
— Горить, горить! — каже.
На пятий день підвелась, хустки шукає, зривається ніби куди бігти.
— Насте, куди се?
Мати заплакала, — просить: — Доню уся, схаменись!
— Горілки хочу!… Піду! Піду!
— Пустіть мене, пустіть!
— Куди ж тебе пустити? Ти на ногах не встоїш… Ляж!
— То вбийте мене, вбийте! — крикне, ламлючи руки.
Положили її знов на ліжко. Почала вона кидаться, почала стогнати, кричати.
— Я вільна, вільна!… І вільна і пяниця і ледащо!… Де ж мені прихилитись, де? Добрий хазяїн вижене. — Пяниця, ледащо, — треба її з свого двору вигнати! — скаже й вижене, — і добре зробить…
К ночі вже з сили зовсім вибилася, — тільки стогнала стиха та просилась:
— Не женіть мене, не женіть, — нехай я хоч трохи одпочину! Матінко, яж ваша дитина, — не женіть!
Усе їй привиджується, що її женуть. І дитину свою згадувала.
