дячи, покликала старшого сина — “Що мамо?” одказав старший син і скочив із печі на зустріч їй. — “Що? що? що!” — покрикнули другі усї й посипали ся з печі, як достиглі грушки, а Галя простягала рученята до меншого брата й гукала вже: “Кулїш! Пшоняний кулїш!” — “Нї” — одказували брати, купчучись, товплячи ся цїкаві коло неньки. — “Нї, піждїть, піждїть, мої голубята” — промовила мати, скидаючи з себе одежину, припрушену снїгом та ледві дихаючи від утоми. — “Ґублики!” — гукнула Галя трохи нез-певна й наче лякаючи ся. “О! о!” — почуло ся поміж братів і що то у кождому тому “о” було дива та радіщів! — “Бублики-ж?” — гукнула Галя вже сьміло і у долонечки заплескала. — “Галю! Галю! Послухай бо, — промовив менший брат — слухай бо, мама принесла чоботи!”
— О, чоботи! — вигукнула Галя, наче занесла ся вже у саме небо голубе тай счепила ручечки.
Еге-ж, се таки й були чоботи. Старі, проношені, маленькі чоботи з великими латками на обох. Сьвіте мій! Як же ті чоботи з рук до рук передавали ся! Чоботи розлглядали, чобітьми любували, а Галя то ледві що не вицілувала чобіт — вона вже й устонька цяпочкою склала, — та засьміяла ся й не барячись хвилиноньки, пожадала собі у чоботи вбрати ся й на усїх дивила ся радісно та жалібненько такеньки, серед хати, немов гарне малюваннє, тільки що з роду віку, мабуть, не було малювання з таким личеньком сьміючим з такими очима танцюю-
