що вбраний у чоботи та у велику хустку неньчину ішов у місто.
— Ходїм уже, дитино, — промовила мати до старшого сина, а ви голубята, зоставайте ся здоровенькі, — каже вона до других.
Вони пішли а у слїд їм кричали голосочки: і “бувай здоров” — і “верни ся” і “вертайсь хутче”, а Галя, то вона тілько вигукувала: — “братїк милий, милий братїк!” Усї танцювали на морозї, поки зникли з очей вони, а потім повскакували у хатку на ніч і усїм такеньки вже зробилось пусто-пусто без старшого брата: усї зажурили ся й затужили: у Галї вже слїзоньки капали.
І я піду у наймити! — каже один брат.
— От як! — промовила Галя, а слїзочки закапали одна по другій швиденько.
— І я! І я! І я. — кажуть усї брати у один голос. У Галї слїзки закапали вже по три тай по чотирі разом, гонячи одна одну.
— Ой, лихо! покрикнула Галя. — Усї підете! Усї мене покинете! І ти? І ти мене покидаєш? Покид…
Та вже до меншого брата вона більше промовити не здолала — затулила личенько обома ручечками й гірко заридала.
— Годї, Галю, годї! — кажуть брати слухай но, що тобі казатимемо…
Галя не слухала.
— Не плач, Галю! — каже менший брат і бере Голю до себе на колїна. — Я найму ся у службу та зароблю тобі чобітки.... — Одкрий бо личенько!
