— Не хочу чобітків! — хлипле Галя… Не хочу чобітків і личенька не одкрию.
— Слухай бо, Галю, Галочко! — промовляв менший брат, — от яка-ж ти недобра! От як мене красно слухаєш! — Одна Галина ручка оддала від личенька й одне очко повнїсеньке сльозою, зиркнуло на братїка і риданнє впинило ся.
— Помисли лишень, Галю, коли ми усї підемо у наймити, так усї чоботи собі покупимо, а тобі вже найкращі — ми усї собі кожухи покупимо, а вже тобі…
— І я піду у наймички! — вимовила Галя і друга ручка одпала від личенька і оченятка вже веселенько виблискували у слїзках.
І порішили вони такеньки усї, щоб іти в наймити: а поки наймитська служба, поки що, то було їм страх як нудно сидїти на печі і міцненький жаль посягав їх по старшому братови. Й усї вони дивили ся по усїх боках, або одно на одного, наче що загубили, без чого не знали, не вміли, як його бути. Коротенький день прутко збігав, та їм здавало ся, що він кілька разів повертавсь назад, поки таки діждали ся вечера морозного й мати прийшла. Як тодї серденятка усї не вистрибнули з грудей, поки мати розказувала, що старший брат у хазяїна, що йому так славно: буде спати він у теплий хатї й ходуватимуть його добре.
— Чуєш? Чуєш? — промовляли брати одно до одного. — От як йому буде! От як виборно! — І Галя погукнула: — О, славненько. О, любенько!
