Та чогось у братів впали голоси їх дзвінкі і Галя якось слабенько плеще у долоньки, — раз тілько, а там і стихла. І мати, хвалячи житє його запинала ся — слова мерли в неї на устах, уста трохи трусили ся. На вечерю був кулїш пшоняний, та нїхто до його й не доторкнувсь і нїкого сон не змагав.
— Ви, дїточки, не скучайте за братїком — почала була мати, та голос ввірвавсь і вмер: вона влила ся гіркими-гіркими і як послїплена наче слїзми, тілько ловила дїток коло себе, схоплювала та поцїлунками всипала та усе голосньйше ридала.
Пішли днї за днями й часи за часами, попривикали дїтки, що нема старшого брата, та не перестали про його думати — й сливе що годинки його згадували то сим, то тим, то знов другим. Тепер уже усякі казки і бувальщини у сьвято вони покинули, а розмовляли з мамою про брата — у сьвято мама ходила його одвідувати і приносила од його вісти — усе вісти однакові, що здужає, що служить… І се на усякі лади брали і на усякі лади про се балакали: уявляли собі його хазяїна — знали вони, що хазяїн порядний чоловік, кравець сивий у синїх шараварах і у чорний свитцї і шиє сам усякі кожухи й свитки: уявляли собі хату хазяйську — знали вони, що хата хазяйська у три віконечка, під тисовим дашком, а у хатї по білих стїнах висять образки — птицї рябопері, морський розбишака-турок у червоній чалмі з кинджалом у правицї: уявляли собі хазяйку — вони знали, що хазяйка молоденька і
