— Мене хазяїн вигнав, мамо, — одказав старший син.
Більше вона не питала вже нїчого, тільки подивилась на його довше та міцнїйше його обняла та заплакала.
— Не плач, мамо! — каже старший син. — Як знайдеть ся хазяїн де, вишукеєть ся яка служба, я знов служити піду.
— Ох, дитино моя, дитино моя! — промовила мати, неначе серце в неї розривали.
Потім вона знов його притягнула до себе до вікна, знов на його дивила ся… Потім від його одхутнула ся, одірвала ся, затопила у печі, постановила вечерю варити і знов до його присунулась. Вона розчесала спатлане волосє, дала білу сорочку, дала водицї вмитись і коли вже він сидїв умитий, розчесаний і в білій сорочцї, вона знов таки на його дивила ся — і усї дивили ся на його. І вона і усї бачили, як він привяв і не той став, шо колись був.
От і вечеронька на столї: усї сїли вечеряти й усї примічали, як він потроху їсть теперки — й усїм не смачила якось вечеря. Мати очей з його не може звести, брати й Галя теж на його поглядають.
Смутно, страх як смутно було, а разом до того якось мов би знайшов ся скарб, що його було треба, що був він дорогий — і хоч смуток крушить, а таки скарб тутоньки, маємо його. Здаєть ся, таке усї очі промовляли, дивлячись на старшого брата і з такою думкою спати полягали.
