любенький, любесенький братїку!
— Я хотїв іще перетерпіти, хотїв іще служити, — одказав старший.
Такого-такого було прибирали ся, як зобачать ся, розказати старшому братови про те, як вони усї теж підуть у наймити служити та заробляти, про те, які в їх тут були холоди та морози і як середнїй брат трохи пожару на наробив, узявши ся у печі розпалювати та не слухаючи Галї, наклав повну піч дров: і про те, яка Галя господиня вже стала й як варила їм сама картоплю: і про те, як Галя одного разу перелякалась на віки, признавши стару грушу коло хатки за гаву… Такого, такого хотїли розпитати ся в його: як він що дня жив, що бачив і що чув там у містї, де такеньки людно й гучно завсїгди… Та теперки не приходило нїкому на думку анї розказувати, анї розпитувати: сидїли усї мовчки та тихо і усї дивились, як старший брат, у землю. Галя не раз, не двічі підносила головочку з братових колїн, не двічі не тричі і ручечки у гору простягала, поки не опинила ся у його сама на колїнах, не обняла його за шию та не притулила ся личеньком до його плеча. Тодї й Галя втихла, тільки часочком тихенько міцнїйш пригортали до себе старшого брата нїжнії рученятка.
Так вони сидячи діждали неньки. Ненька злякала ся, зобачивши старшого сина, вхопила його й цїлуючи притягнула до віконця і у жаху оглядала його і в жаху питала: — Що таке стало ся? Що тобі, дитино моя. Шо? Коли! Як?
