покотив качана капусти з чойогось воза: то ти на когось на торкнувсь, то тебе сунули. Люде, облича, одежина, різноголоса птиця у садках, квітки, кошики, сїно, риба, овощ, дошки, верівки, дьоготь, ягода, віники — усе движить мішаєть ся, моготить, зникає і знов показуєть ся проти очей. Поверх усього, того вють ся по вітру стрічки дївочі різноцьвітні-квітчасті, білі намітки жіночі, сиві та чорні шапки козацькі, верховини високопокладеного воза то бочками, то знов сїном, із вилами торчма у йому. А від голосів тебе глушить, а від слів та вигуків тебе повертає тудою й сядою… Та що й казати! Не можна з роду вималювати словами, як воно бува: треба самому бути й самому бачити.
Нема-ж бо дива, що у вдовиних дїтей очі розбігли ся й серденятка швиденько колотили ся від утїхи й що не можна було розібрати гаразд, чи то від переляку, чи то від радощі. Галя раз у-раз гука та погукує. От вони вже дочапали до самого пляцу на другім кінцї міста, де ярмарок став.
Ту уже Галя затулити аж мусїла вічки на якій час, тай брати теж не знали, де мусїли дивити ся наперед і навіть старший брат був спершу повразивсь. Тут купами солодкі пряники-медовики, вязки бубликів, гора і груда оріхів, сухих грушок, купи й кучі сластьон… От чоботи з червоним закотом, — такі самі чоботи, як треба: от і сопілка, що давненько вже такої бажало ся: от смишева шапка, — кряще вже сїєї шапки й шукати нема чого: от сива шапка ще лучча від чорної. — “Мамо! Мамо! —
