засинївсь і розливсь Днїпро й далеко заточивсь у луку розливним затоком і налетїли птахи з теплих країн, заспівали й защебетали.
Одного вечора весїннього сидїла собі Галя коло віконечка у своїй хатцї й співала. Вона була раденька, що весна настала тепла з квітками та з пахучими зїллями, і для того вона голоснїйш і веселїйш того вечера співала. Коли разом щось мигонуло коло віконця: Галя глянула на небо — небі мріли зорі ледвенко. Знов щось мигонуло тай заступило вже віконце. — Галя побачила чоловіка, стрепенула ся, злякала ся й дивила ся на його здивовано.
Проти неї стояв молодий і хороший козак. Стояв і питав: — Дївчино, чи тією доріжкою у місто зійти?
— Тією самою, — одказала Галя йому.
— Добре! — промовив козак. Та хоч було “добре”, однак же він іще стояв під Галиним віконечком і то на неї задивлясь, то знов у хатинку зазирав. Галин переляк минув, та серденько било ся від диву та від несподїваного, негаданого того…
І я просто таки сїєю стежкою потраплю до міста? — спитав знов козак, постоявши.
— Просто втрапите.
Розпитав козак і про те, що просто втрапить у місто, а все ще його ноги не несли від Галиного віконцє.
— Чи не буде ваша ласка дати менї водички напитись? — попрохав козак.
— Зараз — одказує Галя й зараз дала йому водички у віконечко.
