А молодиця промовила: — Годї тобі, дївчино! Ти накажеш такого, що на вербі груші, а на соснї яблука ростуть!
І в вечері дома, сидячи коло свого віконечка, Галя думала про те, що усе може бути й вилучити ся усього треба дожидати несподїваного та негаданого і всьміхала ся і здаєть ся, одважно та веселенько дожидала усьго того: та як уявила ся висока постать по дорозї до хатки, Галю поняло горячим наче жаром і зимним голодом. І що близче підходила висока постать, то жар горячійш її понимав, а холод зимнїйш. І як учорашний козак став коло віконечка й казав їй “добри-вечір”, Галя на одвіт йому ледви вимовила свого доброго вечора.
На сей раз козак не питавсь дороги, а підійшов, як знакомий, гуляючи й повів розмову про те, що се за місто Київ — красне та велике й оповістив про те, що він недавненько ще сюди приїхав із товаришами на дива усякі подивити ся, розважити ся і що дуже раденький з того, що приїхав…
І справдї вбачало ся, що козак раденький. І Галя раденька.
Потому він оповістив, як приблудивсь до зеленої луки у перше — товариш, бачте, призначув йому під містом де зобачитись, та він, товариша шукаючи, не знайшов — загледїв луку, Днїпро, схотїло ся йому понад Днїпром лукою пройти ся, він і пішов і бачить — хатка і подумав: чия се хатка тут стоїть? І почув Галину пісню, слухав-слухав тай підійшов під віконечко…
