Цю сторінку схвалено
непевного світа вечірнього здалося удові, що він такий блідий, — тільки здалося їй, що він страх блідий і вимучений, тісно і такечки жалко їй стало своє дитя коханеє, що і голосу не найшлося слова вимовити до його. Мовчки й нишком-тихенько вона лежала і на його дивилася. А він дививсь у віконце, дививсь і заспівав… Ах, що то яка пісня була! Смутна та сумна, з певного та щирого серця виходила!…
|
Ой йдуть дні за днями, |
