пенулася, як сусід промовив: — „а чи ви чули“ — та як почула, що се річ про Чорний гай, то й перестала вважати: Чорний гай далеко, у иншому повіті, і Кармелю туди нема по що братись, — хоч би не сказала і того стара, чого йому й у своєму повіті зникнути й по чому вона порішала, що він близько десь, а не далеко, — перестала вона слухати сусідову мову і знов задивилася на шлях.
Смутнії ж хороші очі молодої Кармелихи не однімалися, не відривались від сусіди й пильно-пильненько вона його мову прислухала.
А сусіда росказує: — От, — росказує, — крамарів розбили, панів розбили. Тільки що — є тут диво…
— Яке диво? — спитала Кармелиха.
— А таке диво, — говорить сусіда й сідає на призьбі коло неї, — таке диво, що нікого там не ріжуть ані забивають, тільки обберуть та й пустять на волю, коли ти багач; а забачать — ти вбогий, бідний чоловік, так іди собі цілий, як був, і пучкою до тебе не доторкнуться. От, кажуть, їхав один бідолаха, стрівсь із ними, молодцями, та й засміявсь: — „Не боюсь я вас, каже, пани мої молодці! Голому розбій не страшний, і життя не дуже його дороге-оцінне. Коли забить, то бийте, а ні, то пускайте — мені нема часу стоять, треба їхать — хазяїн дожидає, буде лаяти!“ — Тоді, кажуть, виявивсь старший, їх отаман, і кинув
