йому капшук грошей і промовив: — „їдь собі, друже!“ — й сам, і усі його молодці зникли у пущі. А той бідолаха зовсім сторопів від такого доброго дива, й до дому приїхав сам не при собі й привіз капшук грошей — саме що-найчистіше срібло!…
Нічого не промовила на се молода Кармелиха, тільки збіліла, наче біла хустка, поцілувала свою дочку маленьку, що вона втихла в її на руках, і теж слухала, наставивши ушка.
Знов ідуть дні за днями й часи за часами, і що день, що година, то більше все вісток, більш та більш чуток про розбійників у Чорному лісі.
Справді, чудні та небувалі се розбійники зьявилися, і чудний і небувалий вони теж розбій правили, що попадавсь їм багач у руки — вони його оббірали, попадався вбогий — вони його наділяли; нікого не забивали, не різали. Теж чудний та дивний в їх атаман був: ішла чутка, що така була краса його невиписана, невимовлена, що не можна словом росказати, а ні пером описати, та славили, що не можна й очима було надивитися, бо сліпила вона, як те сонечко пламенисте.
Їхала, кажуть, одна скупа пані і везла з собою всі свої скарби великі, — така вона скупа була, що
