ніколи зроду не розлучалася з тими скарбами своїми ні вдень, ні вночі, — їхала вона Чорним гаєм і попалася розбійникам. Обступили її калясу; возниць, її слуг, у бік, говорять до неї: — „Пані, гроші віддавай!“ — А пані страшно закричала та не самовито, на ввесь гай темний, і учепилась руками, немов залізними кіхтями, у своє добро — не дає. Хотіли в неї відняти, відобрати, так тільки хрумають її старі пучки, а не відриваються, і очі хижі блискають у світі місяцевому, наче в хижої, голодної вовчиці. Виходить тоді отаман сам з пущі й промовляє до неї: — „Віддай, пані, гроші! Пожила ти у золоті, у роскоші, — буде вже з тебе: дай иншим!“ — Як глянула пані на отамана, то навіть скарби свої з рук випустила; як блискавиця вразила її та краса чаруюша, — впала пані без памьяти, бо скупощі її аж за серце вхопили, а та краса збавила силу всю.
І їхала теж молода дівчина багата з братом своїм, і теж попалися розбійникам. Брат був чоловік хоробрий: оглянувсь округи — гай стоїть стіною чорною звідусюди, звідусюди обступили люде високі, кріпкі, міцні; бачить він — негарне діло, а таки дума собі: — „Спробую одбиватись!“ — „Сиди тихенько, сестро, — каже сестрі, — не бійся,“ — „Пропустіть люде добрі!“ — а вони йому на теє: — „Давай гроші, багачу!“ — Сестра вже чи жива, чи мертва сидить. — “Нема в
