Не спала Кармелиха-дружина. Вже багато ночей вона не спить і багато, мабуть, ще не спатиме, бо вона молода й кріпка, а що день, що година її тугу прибільшує.
Не спала вона й думала об тім, кого вона кохала. Коли чує — тихенько-тихенько відчиняються двері, й бачить вона — вступає він, і чує його у своїх рученьках. І не знала вона, чи стемнів тоді світ божий, чи засяв, чи то була роскіш, чи биль, і як вже схаменулася вона у садку і бачила округи себе пахучії квіти, ясний місяць і зорі, — і тоді ще довго-довгенько вона нічого не розуміла, не знала, тільки теє, що вона в його на руках, що він тут, коло неї. І все вона дивилася на його, і потроху опамьятувалася. І почали розмовляти по-тиху, по-вірну, і цілісіньку нічку розмовляли. Місяць скотивсь із неба, зорі поховалися, соловейки позмовкали, на сході почало рожевіти і листочки на деревах затрепихалися, і Кармель обняв-поцілував дружину, прощаючись. І пішли вони разом обойко полем, шляхом, до долини за селом, — у долині три коні паслося вороних і два товариші дожидали, палячи люльки; тутеньки ще попрощавсь Кармель із дружиною, й чули товариші, що промовив він до дружини: — „Буду до тебе,“ — І усі троє спали на коней та й помкнули — тільки іскра з-під копит кіньских сипнула, та й з очей зникли.
