Був гай великий, що не дуже далеко від міста, а близенько коло маленького хуторця глухенького, темно-зеленів та шумів. Коли б хто балакливий ходив тими глухими нелюдними шляшками, то б росказував, як частенько він стрічав молодицю з дівчинкою невеличкою. Молодиця йшла з кошиком, дівчинка з другим і як поспитати їх: „куди?“ — одказували вони: — „по гриби, або по ягоду на спродаж у місто“ і справді що-тижня, що-три-дні можна б було їх бачити у місті — у базарі з грибами, або з ягодою.
У сьому великому гаї спокійно було, й ще ніколи не чутно про розбої жадні.
Молодиця з дівчинкою йшла, уступала у гай і якось разом зникала крізь дерева, наче крізь зелену стіну вуж, хутко, шпарко — в один мент, не зупиняючись, знакомими гаєвими ходами й стежками доходили до ланку у пущі самій і там сідали одпочивати.
У непроглядному гаю тихо, як у церкві. Столітні дерева підпиралися молодими; міцнії, широкії їх віти лежали на молоденьких гнучких верховинах і гнули їх до долу своєю важкою силою, а де-не-де гнучка гілячка сковзала між ними та й росла, росла, росла у вишень, звиваючись, кидаючись з боку у другий, наче б то жахаючись, що її зупинять, що їй
