|
Ой, чі їде, чі не їде — дарма, треба ждати…
Ой, прийдеться Кармелюку марно пропадати!
Зовуть мене розбійником, кажуть, що вбиваю,
Я ж нікого не вбиваю, бо сам душу маю!
Як що візьму в багатого, я вбогому даю,
І так гроші поділивши, я гріха не знаю.
Маю жінку, маю дитя — коли ж я їх бачу?
Як згадаю про їх лихо, може й сам я плачу!
Пішов же б я до їх в село — красу мою знають:
Куди тільки повернуся, то зараз піймають.
Прийшла туга до серденька — як у світі жити?
Світ великий і роскішний, та нігде ся діти?
У неділю дуже рано у всі дзвони дзвонять,
Ой, а мене, Кармелюка, як звірюку, гонять.
Нехай гонять, нехай ловлять, нехай заганяють,
Нехай мене, Кармелюка, в світі споминають!
|
Від міста, шляхом, надходила молодиця, і стрічалися вони з дівчинкою й разом до-дому поверталися, вірнесенько розмовляючи, згадуючи, чи сподіваючись, чи горюючи…
IX.
А тим часом Кармелеві вороги не всипляли: казано взброїти шукачів і слідців, повелено стріляти, як що не можна буде живцем взяти.
Багато-багато тих днів минуло, що кожного дня молодиця й дівчинка стрічали кожне обличче — чи не
