усе ближче та ближче, що дерева ростуть і шелестять не під віконечком, а над самісіньким узголовьячком, і дитинка небачено колисана узяла на себе вид прудкого, змореного хлопчика, а та, що його колисала — вид молодої, ставної, задумливої козачки, — коли під віконечком соловейко у вишнях свиснув, трохи оддалік — другий, третій і вже не знаю, скільки їх почало посвистувать, наче б вони перегукувались. Перегукувались, перегукувались, та потім як усі разом у-купі защебетали — усе поглушили: ні шороху листя, ні леління води, ані колисання — і ввесь сон одігнали, усю дрему і мару. Що зімкнеш очі, то щебетання, здається, голосніш роскочується та істніш. Втома томить усе гірш, сон усе хилить міцніш, та ні втома томяща, ані сон міцний не змогли сього щебетання. Лучче вже, думаю, встати та сісти посидіти коло віконечка. Узеньку вуличку як зараз бачу поперед собою ї біленькі хатки з темними віконечками, через низькії ліси вишенник у білих сяючих квітах. Непевний світ місяця-молодика серпорогого, зорі меркающі, і як зараз чую, як було свіжо, пахучо ї тепло… А щебетання греміло ї роскочувалося до самого світу — так таки і не дали соловейки спати до ранку божого.
Ось таке то колись було село на Україні. Невеличке було: усього хаток з двадцять, і не багаті люде жили там.
