У одній хатці, що з краю стояла, к полю, жила удова, а у вдовиці був син, дитина єдина, і звали того сина Іван, а на прізвище — Кармель. Смільчака такого, такого красеня, такого розумниці, як сей хлопчук удався, пошукати по цілім широкім і великім світі, та ще у-день, при ясному сонцеві, та ще із свічою пламенистою. Найглибші річкові пороги і нурти перепливати, у самісінькі пущі лісові забіратись, на височенні дерева ізлізати, у самі пропастні яри спускатись — то йому було все одно, що вам або нам водиці іспити. Теж, куди його послати, то знайде дорогу; за що візьметься, усьому кінець доведе. А вже як товариш попросить об чім, то він здається, з-під землі дістане, а не одмовиться. А коли бідолаха який убогий йому вклониться, то він, здається, головонькою своєю наложе, а вже вдовольнить. Голод, холод, усяку біду і напасть він готовий приняти для іншого. Що більш виростав той хлопчик, то він кращав та луччав, і отце він ріс-ріс і виріс, і як уступив він у вісімнадцятий рік, таким він зробився красенем невимовленим, невиписаним, що хто його у-перше стрічав, то і стане перед ним і оніміє і потім ніколи вже не зможе забути його обличчя красного. А мати — та зроду не примогла споглянути на його без усміху і без поцілунку. Жили вони сливе так само, як і всі люде на селі, — трохи заможній від
