одних, трохи вбогше від других. Тільки разом скоїлось лихо, біда прийшла на молодого Кармеля: що день в Бога, що година у дні, Кармель усе смутніш та смутніш, а що за смуток такий, за ким і за чим — ніхто того не знає: ані мати, ні товариші, ні чужі люде. Перше між товариством його голос чутніш од усіх, його сміх дзвінкіш од усіх, а тепер сміх його не розноситься і голос ледве почуєш, та його самого сливе що не видати стало, хіба випадком стрінеться та зійдеться з товариством, блідий та мовчущий.
Що, було, ввечері по роботі з товаришами походити, поговорити, то тепер він усе править куди-небудь од усіх заховатись, — до гаю, або у поле, чи у степ далеко сам утікає.
Мати не прибере, що їй робити, як їй бути: зовсім стара ізнудиласа. Вже як вона собі голову мутила, чи не хоче він того, иншого, пьятого, десятого, сотого — усього, що тільки б її сила та воля йому дати, — ні, він нічого не жадає! З боку дивували люде, що̀ се таке з ним поробилося. Почали люде міркувати та розбірати, й пішла чутка така, що це з того часу йому сталося, як почав він по чужих селах їздити та з чужими людьми знатись, й думали, що, може, подруживсь він з яким недобрим чоловіком та й смутиться й мутиться. Як тільки почула це його мати, зараз стала питати його: — „Ти туди й туди їздиш, сину
