(а він їздив по сільських ярмарках, по хуторах, по селах та містах з житом, з усяким зерном, овощом, плодом, — своє власне, що було на спродаж, продавати і теж людське, часом наймавсь, возив, і було йому найлюбше приятство оттакеньки де-небудь поїхати), — яких ти там людей бачиш?“
— Яких же я людей бачу? — одказує Кармель, — багатих та вбогих…
— З якими ти людьми, сину, подругуєш? — питає мати.
— Мої друзі — вбогі бідолахи, — говорить Кармель, — от мої друзі!
Ну, мати вже зараз думає, що його хто-небудь з багачів обидив, або скривдив, і зараз випитує: — „Моє ти сердечко миле, хто ж це тебе обидив, хто скривдив, — кажи мені!“ — І вже обіймає його й до серця пригортає, — дожидає тільки, щоб він їй поскарживсь, а вона тутеньки його і пожалує, і попестить, і покохає. Та він нічого не сказав, — тільки подививсь на неї. Мати ще гірш трівожиться та непокоїться, і вже не знати, що думає і собі уявляє, як там обидили і скривдили її сина, і усе „кажи“ та „кажи“ вговорює його, благає.
— Ні, — говорить Кармель, — мене не обижали й не кривдили мене.
— Та чи так, мій голубчику, срібло моє, злото
