|
Тобі ро́ги кра́сні, |
Якъ почала́ прика́зувати такъ у-дру́ге, Гриць тихе́сенько сви́снувъ. Дівчи́на стрепену́лась, якъ си́ва зозу́лька; прислуха́етця… Грицько́ бли́жче. »Гри́цю!« ка́же, »се ти, Гри́цю?«
Я собі послу́хати посу́нувсь, та, якъ бувъ дурни́й, такъ и шу́рхнувъ у я́му, — уве́сь видъ крапи́вою пожа́ливъ. Яки́йсь вра́жий синъ підъ самі́сінькимъ ти́номъ я́му ви́копавъ. Го́ді вже то'ді слу́хати! ви́скочивъ та до возівъ! Ма́буть, Гриць поду́мавъ, чи не за́йця сполохну́въ.
Перестоя́ли ми три дні въ Куми́цяхъ. Грицько́ піджида́въ зновъ знако́михъ люде́й, — не прийшли́ вра́жі сини́! а самъ, тимъ ча́сомъ, що ве́чора ходи́въ, а світомъ верта́всь. Я, води́вшись съ хло́пцями, допита́всь, чия́ се нова́ ха́та: Дани́ла Моро́за. Коза́къ бувъ уса́тий, здоро́вий, а ще до-то́го й ду́же серди́тий; мавъ дочку́ Мари́ну.
Сходи́ли ми въ Кримъ щасли́во. Верта́ючись, якъ того́ тре́ба, ста́ли въ Куми́цяхъ. Гриць одговори́всь хуте́нько одъ тітки и побігъ. Тілько жъ сёго́ ве́чора шви́дко верну́всь, чого́сь ду́же смутни́й.
Сіли ми вра́нці снідати; тітка й ка́же: »Чи ти знавъ, Гри́цю, Дани́ла Моро́за дочку́, Мари́ну?«
»А що́ таке́?«
»Одда́въ іі́ ба́тько за́міжъ, — приси́ловавъ нещасли́ву! Якъ вона́ побива́лась бідна! мовъ неживу́ повезли́ до све́кра.«
