Я гля́нувъ на Гри́ця: вінъ слу́хавъ и пи́льно диви́всь у вікно́.
»Ви́йшла за́міжъ — якъ за стінку засу́нулась: змарніла, звя́ла, — моя́ ри́бочка. А дівчина була́ — якъ со́нце. До ме́не було́ часте́нько прибіжи́ть — щебе́че, роспи́туе…«
»За ко́го жъ іі́ одда́но?«
»Та за Йва́на Бо́ндара, — отъ, у Дзвонаря́хъ, недале́чко. Тамъ, багати́ръ!…
Якъ пону́ривъ го́лову мій Гриць, то до само́го до́му не звівъ.
А ма́ти все: »Одружи́сь, Гри́цю, та й одружи́сь! Чому́ ні?«
»А тому́ ні«, ка́же Гриць, »що лю́боі па́ри не знайшо́въ; а побра́тись аби́-якъ не го́же!«
Сидимо́ було́ въ ха́ті, ма́ти й почне́ жури́тись, а да́лі й ка́же: »Що́ то за дівча́та га́рні у насъ на селі! Нема́ и въ Ки́еві, ма́буть, кра́щоі, якъ Ка́тря Барабашівна.« А сама́ ди́витця на Гри́ця.
»А нема́«, ка́же Гриць.
«Хиба́ Мо́тря Якове́нкова? О-о, хоро́ша дівка, ду́же хоро́ша!«
«Хоро́ша й Мо́тря.«
»А Мела́ся?«
»И Мела́ся га́рна.«
Ма́ти ажъ було́ запла́че. Такъ довіку бурла́кою й зоста́всь нашъ Гриць.
Мари́на — перечу́ли ми черезъ лю́де — ско́ро вме́рла:
