кажуть, ду́же лихи́й чоловікъ бувъ. Вінъ уже́ тепе́ръ тре́тю жінку взявъ.
Гриць уже́ си́вий, якъ го́лубъ, бувъ, а все ходи́въ у Кримъ. Не хотівъ а ні дружи́тись, а ні до́ма жи́ти — чумакова́въ. До́ля ёму́ щи́ро служи́ла, — та́къ и золотівъ, та́къ и золотівъ; да не тішило ёго́ бога́тство: ходи́въ вінъ більшъ для то́го, що вже въ чума́цстві закоха́вся. До́ма таки́й ти́хий, не гуля́е, ма́ло й гово́рить; а ви́йде въ степъ — дру́гий чоловікъ, нина́че світъ ёму́ вго́ру підня́всь! Хо́дить поміжъ воза́ми жва́вий та смілий, Або́ заспіва́е: Та до́ле жъ моя́, до́ле! да чомъ ти не така́я, якъ до́ля чужа́я! ажъ по степу́ луна́е…
До́бре співа́въ! Якъ було́ заспіва́е Неча́я, то тобі зда́стця, що отъ-о́тъ козаки́ ви́йдуть! по пле́чяхъ такъ и си́пле моро́зомъ. Справедли́вий чума́къ бувъ!
Вінъ у на́шому селі це́ркву но́вимъ gо́нтомъ обши́въ и крести́ позолоти́въ. Не одного́ убо́гого чоловіка ви́рятовавъ изъ біди.
Ма́тіръ шанова́въ дуже. Вона́ ёго́ пережила́; уже́ зроби́лась мала́ зовсімъ, отъ якъ жовте́нький грибо́чокъ, а пережила́ чумака́.
Тре́тій рікъ, якъ вінъ поме́ръ. Ище́ кріпкий чума́къ бувъ. Вміра́ючи, каза́въ у пу́щі ви́копати підъ ду́бомъ два скарбці зъ гроши́ма, оди́нъ ма́тері одда́ти, а на того́ ёго́ похова́ти га́рно, ви́сипати висо́ку моги́лу, а хрестъ поста́вить изъ цілого ду́ба. Такъ ми зруба́ли ду́ба підъ ко́реня, обтеса́ли тро́хи гільля́, да й упусти́ли въ зе́млю, такъ, якъ хреста… Ажъ геть-ге́ть изъ степівъ ви́дно!
