— Відчиняй! — загукало відразу кілька грізних голосів і двері так затремтіли від ударів, що уся хата здригнулася.
Господиня відчинила двері. Ватага чужоземих салдатів вдерлася до хати і з шумом та гамором кинулася шарити по усіх кутках.
Господиня, зібравши коло себе малу дітвору, нагло розбуджену, перелякану й здивовану, що жадливо стежила за всею метушнею очима повними сліз, стояла осторонь і байдужно дивилися на те, як весь її хатний прибір, усе хозяйське добро кидали до долу, били й нищили.
Тим часом, як одні присікалися з допитами до Андрія Крука, що позіхав на ввесь рот замість усякої відповіди і, немов опянілий від сну, хитався то на той то на цей бік, як хитається свитка на жердці вітряної погоди, інші штовхали попід боки Семена Ворошила, який підводився, позирав на них, вважав їх то за кума Гарасима то за кума Явдокима, і знов падав на лаву немов підстрелений.
— Це він! Той самий!… Ні, не він!… Ні, він!… — кричала військова ватага, сперечаючись між собою і термосячи обома козаками.
— Де господар?… Подавай господаря! — кричав як несвій, знати, старший ватаги.
— З ранку до приятеля пішов у гості. — відповіла господиня.
— В гості?… Дам я вам гості! Зрадники! Бунтівники!… Що це за люди?
І він, замість того, щоб указати, вдарив з усеї сили нагаєм спершу Крука, потім Ворошила, і з таким виглядом підступив
