Все це сказане було хутко, а зараз потому виповнене хутчій, ніж це можна розповісти словами.
В одну мить обидва козаки лежали на лавках і спали завидним сном, підклавши під голови люльки та шапки; світло грало на їх обличчах, ані трохи тривожачи їх міцного сну, дихання було таке мірне, що по ньому можна було немов на годиннику числити час; хозяйка сиділа над роботою, Маруся теж, і обидві пильно потонули в мудрощі мережаних рукавів.
Данило з січовиком швидко переступили темні сіни, відчинили й зачинили за собою двері в світлицю.
Тим часом ватага пригналася і була вже перед ґанком: хропіння коней, розмову верхівців виразно було чути в хаті, потім кілька чоловіків зіскочило з коней, а далі нагло загрюкано у двері і хтось товстим голосом крикнув:
— Ей, ви!… відчиняйте!
Не вспіла господиня звестися і спитати, хто там, як двері мало не відскочили від одвірків від нового грюкання і вибита шибка задзвеніла у хаті, упавши до долу разом із насадженою рамою. З шорсткими вусами і широкими вилицями пика зазирнула у вікно, швидко та підозрило все оглянула й гукнула:
— Чого не відчиняєш?… Чого не відчиняєш?…
Господиня випустила з рук роботу, але все ще стояла вагаючись на однім місці.
