— Розумію, тату! — відповіла Маруся. Батько не наказував у друге і Маруся не давала ніякої обіцянки, але про непохитну щирість дівчати не було й сумніву.
— Не треба тобі слухати наших річей, Марусю, — сказав Данило. — Піди, поклич матір з саду, скажи їй, що брати поснули.
Маруся покірливо пішла до дверей, але в ту ж мить разом почулося кінське тупотіння — скакала ніби ціла ватага кінниці, чути було на різні товсті голоси гукання, і бліде як смерть лице господині указалося у дверях.
— Скачуть верхівці… ватага… — промовила вона. — Просто до нашої хати, ось вони…
— Пропало все діло! — глухо вигукнув Данило.
Січовик став уже на рівні ноги і держав у руках шапку. Козаки стояли мовчки. Метушні не було найменшої, але знати було, що мислі тяжко напружені були в кожній голові і що тисячі плянів і намірів перевернулося у кожного на умі.
Господиня зачинила двері знадвору в сіни і з сіней у хату і стояла, не зводячи очей з чоловіка, дожидаючи наказу та розпорядку.
Коло неї так само бліда і в такому ж замішанню стояла Маруся.
— Ви спіть! — промовив Данило, звертаючись до козаків. — Ти роби щось, ший! — сказав він жінці. — Я пішов до товариша ще завидна… Козаки прийшли оглянути воли, торгують у мене.
— Єсть вихід зі сьвітлиці у степ, — звернувся він до січовика, — йди за мною!
