лися сидячи і він уже хотів був повести річ далі, як раптом зустрівся з утопленими в нього очима, немов двома величезними алмазами, що горіли співчуттям та увагою. Очі ці сияли з темного неосвітленого кута хати і тільки добре приглянувшися січовик розглянув там ставну постать дівчинки, що вияснилася непорушно у тінку: вона як оперлася на складені рученята, витягши головку, встромивши очі, так і застигла, неначе заслухалась.
— Це моя маленька дочка, — сказав господар, оглянувшися слідом за очимя січовика. — Марусю, підійди но сюди!
Маруся надійшла до батька. Блискуче світло ударило їй просто в личко і розсипалося по усій її стрункій постаті. Це була справжня дівчина-українка з темними оксамитними бровами, з засмаленими щічками, у вишитій сорочці з широкими рукавами, у синій запасці і червонім поясі. Густе біляве волося, заплетене у коси і в косах трохи було кучеряве та лисяло, як шовк. На голові був вінок із квіток, одні з них вже повяли, інші ще були свіжі і трохи пахли.
— Марусю! — мовив батько, — що ти чула з нашої розмови?
— Усе — відповіла Маруся.
— А що?
Марусині очі звернулися на січовика.
— Треба у Чигирин, — промовила вона, — треба до пана гетьмана…
— Слухай, дочко, — сказав батько повагом і стиха, — про те, що ти чула, не кажи жадній живій душі, так наче ти не чула. Розумієш?
