Давним-давно на Вкраїні стояв хутір, а в тому хуторі проживав козак Данило Чабан із жінкою та дітьми.
Хутір цей, де вони жили, такий, що кращого не бажав би собі найбільш вимисливий чоловік. Дістався він Данилові, перейшовши через руки Бог зна кількох прадідів та прабабок, а звісно ж кожному, що де оселиться українець з українкою, там зараз зацвіте вишневий садочок коло білої хатини, запахнуть усякі квітки, простелються криві стежечки по степу та гаю та розлягати-муться мельодійні пісні — то може те уявити собі, який то садок був, викоханий стількома поколіннями Чабанів, яка то сила квіток, кілько улюблених куточків і в степу і в лісі і на сумежній луці, та яке то багацтво пісень!
До того сам Бог умістив цей хутір між степом та лісом, річкою та лукою горою і долиною: з одного боку степ ховався з очей, безкраїй, запашний, покритий хвилями зелені — з другого знімалися до неба гори, то заквітчані деревами, мягенькою травицею, то каменясті й оголені, Прегарна долина, зовсім самотня, без тропу, або дороги, якось щасливо цвіла собі з третього боку, а з четвертого котила води свої річка то через луку, в рівень із мягкими берегами, відбиваючи в своїх водах одно небо з його світилами та габу гнуч-
