кого комишу, то раптом попадала між дві скалисті кручі і шуміла під їх величенною аркою.
Одного вечора зібралися гості у Данила Чабана. Вечір був тихий, темний, гості були задумані та сумирні, господарі не клопотливі й не веселі. Більш розмовляли очима як словами. Усіх либонь огорнули одні й ті самі думки, усім лежали тягарем на серці одні турботи. Зрідка зверталися до Андрія Крука з запитанням про місто Чигирин і, коли вели розмову, то все про Чигирин.
Знати було, що Андрій Крук добре знав це місто: він відповідав не запинаючись і немов малював своїм оповіданням і мури чигириньскі і улиці і кріпоносні вали.
Жіноцтво журливо прислухувалося до чоловічої розмови, а коли ця розмова втихала і звої диму почали овивати вусаті обличчя, вони тихо проміж себе шепотіли. В їх шепоті все чулося про усякі січи, про спалені міста, зруйновані села, про поляглих у січі людей.
Одна бабуся сиділа, ніби скамяніла, нерухомо; тільки в ряди-годи, коли усі змовкли, вона немов прокинувшись, говорила:
— Мої обидва пішли. Сама виряжала!
Діти не вовтузились, не пустували, а тулились денебудь у куточку і з насупленими личками теж думали свої думи або, присівши до старих, нашорошували вуха і либонь ловили кожний погляд та затямлювали кожне слово.
