— Дай Боже спасувати[1] та не хорувати — вмішується дід і пригадує їмостям, що час їхати, бо сонце вже високо і по дорозі буде їх у личко скоботати.
Командантова бере свого мужа 'д собі на бік і йому щось в ухо шепоче, а відтак обіймає його і цілує та й плаче так сильно, що її кругле та повне лице бороздиться бороздами гей обручами, а на ньому білявий пушок збивається у маленькі горсточки сльозами мочені.
— Голубе мій, соколе мій, скарбе найдорожчий, не тужи за мною!
— Ластівочко моя, перепеличко моя, їдь здоровенька, вертай борзенько!
Панотець також свою ґаздиню відкликає набік і в обі ручки цілує та й личко гладить і розціловується.
І знов обі пари цілуються та й обіймаються і шириньками[2] очі утирають.
І обидва ґазди на фіру свої ґаздині висаджують, аж упрівають.
І тоненькими килимами їм ніжки накривають і парасольки над ними розпускають.
Командант пригадує ще своїй ґаздині, щоби на відпусті зеркало до спальні купила, а панотець наказує, аби його ґаздиня не забула купити оливи до пугарів у костелі.
Дід тріскає батогом і перехристившись тричі виїжджає в дорогу.
15
