собі, кинув у скарбонку та й кажут, шо тогди люди накрили дві сотці. Чи годен хто таке придумати, хотьби мав дві голови?
Їмості розреготалися над дідовим оповіданням, але однако не позволили дідові закурити люльку, щоби їх не дусив дим із маркотки.
Дід протинав за то їмостям, що коли б сам панотець на возі сидів, то пазволив би йому курити, а їмості перечили дідові і питали його, звідки він то знає, коли ще не возив панотця?
— А на Храм до Широкополя хто возив нашого панотця, єк не я?
— Ви самого панотця везли, чи з професоровою?
— Була й жінка учителя, але курити не боронила.
— А панотець були сумні, чи веселі?
— Ей-га, ше й єкі веселі! Дес переймили нашої співанки та вертаючи з храму, цілу дорогу співали, аж гори лунали.
— А ви тямите цю співанку, бадічку?
— Шос тємлю, а шос не тємлю, але єк-би я закурив, то пригадав би собі зараз.
Панотцева їмость просила діда, щоби курив зараз і сама йому губку в люльці запалила.
Ледви дід люльки попахкав, а їмості вже до нього прискипалися, щоби переповів їм тоту співанку, якої панотець співав з храму вертаючи.
Дід став гумкотіти:
24
