няється, вже спер коні, ану станьте й ви, діду!
З брички зсунувся як бочівка грубенький Зельман у білому порохівнику[1], зпід якого шкірився до сонця грубий золотий ланцюг. За ним зіскочив червонолиций війт у чорному кабаті, з течкою актів під пахою.
— Дзінь-добрий, пані комендантовій та й вам, пані ксєндзова!
— А, то наш пан Зельман!
— Тепер можу паням лиш погратулювати!
— Є чого, пане Зельман?
— Баль буде першої кляси!
— А музика яка?
— Першої кляси!
— А дансери будуть?
— Ще паням треба казати?
— Но, прецінь!
— Ваші дансери вже там є.
— Ов, без нічого?
— Чому без нічого? Я везу паням довгі золоті ковтки з брилянтами. Прошу відобрати і зараз заложити, бо мені пан злісний і пан професор вимикали б бороду, коли б цих ковтків ще нині не побачили.
— А то що за пани у візку так тиснуться гей оселедці?
— То друга кляса — музиканти!
— А ви куда їх везете?
— Вони так їдуть трохи у село, хочуть
28
- ↑ Порохівник — плащ од пороху.
