із тінню кінською і дідовою і граються над ліщинами та бучиною як тоті птахи, що над дорогою мушку ловлять і перевертаються на соняшних променях.
Їмостині думки також перевертаються і граються, вилітаючи далеко навперед воза і гуляючи на золотих нитках радощів і надїї. Їмості добули із своїх шовкових торбинок тоалєтне приладдя й стали примальовувати свої личка та й свої устонька та й свої брови та й поправляти своє розкурчерявлене волосся, а соняшні промені стали до їх зеркальців заглядати й їм покривлятись.
— Манусенько дорогенька, то вже Краснолісся зараз, а наші личка такі обпорошені!
— Мабуть ліпше було не маститись тим французьким кремом, був би порох так до нас не прилипав, Рузю!
Дід Орфенюк став допитуватись, де має попасати, а їмості відповіли, що коло дирекційної віллі у Красноліссю.
Та лиш їмості то сказали, а зпроміж соснових лісів із маґури[1] вихилилася на дорогу і заглядає горда, висока палата, вся закосичена квітками та біло-червоними хоругвами як тота дівка, що йде до шлюбу.
— Манусенько, онде вже дирекційна вілля!
— Ей, де ж би?
— Так, так, то вона сама — притакував
- ↑ Маґура — мала гора; Ч.
33
