виться дід і своїм очам не вірить: то не сокіл, то його син Микола.
— Ей, дєдю мій родний, а ви што дієте?
— То таки, ти сам, чи лишень душа твоя, синку?
— Я сам, дєдику, хочу на вас подивитиси.
— А ти де лежиш, синку?
— Під Львовом, дєдику!
— Та де тебе там шукати маю?
— Із самога Львова підете на полудне та й минете один ліс, а відтак хрести за лісом, а відтак другий ліс та й знов хрести, а відтак третий ліс та й хрести самі березові, а на самій середині лиш мій хрест яловий. Та й там я лежу вже на восьмий рік!
— А ґаздиню свою не хочеш видіти, синку?
— Ой ні, дєдику, не хочу.
— Ба через шо, синку?
— Сеї ночі вона мене ізрадила.
— Та з кім тебе, сука ізрадила?
— Із шандарем чорнобривим.
— А ти, синку там чуєш, єк я за тобов тужу та баную?
— Чую, дєдику, але тільки нічма як роса паде.
— А єк-же ти синку віднайшов мене тут коло цего псярства?
— Зорі мене до вас справили.
— А за діти не питаєш?
— Я тепер їх видів.
— Файні хлопці?
38
