— А я, хло', заложивси з Митром Поненюковим, шо ти виштрикнеш[1] та й шо з того, програв заліжку[2]!
А тоті свідки, що йшли подалеки, вгадували, що Мокана зженуть вороги зі світа у криміналі, аби більше не вступався за селом. Зпоміж цих свідків оброслий, чорнолиций Оласій наближується також до Мокана і хвалить його:
— Панцкий маєш розум, шо-с упросивси на місяць весну звеснувати, а відтак вже панцка воля!
Ще дальше позаду йшли свідки боязливі, які зострахи перед злісним свідчили на два боки і потакували так прокураторові, як також оборонцеві, а приперті до чола, толкувалися, що стояли оподалік і добре не чули, що Мокан говорив, але божилися, що він не мовчав. Вони й тепер глипають то навперед себе на Мокана, то обзираються за жандармами, наче хотіли б впевнитись, хто їх заведе до шинку на полуденок.
А Мокан кається гірко думками:
— Коби я тоту катушю[3] ше пересидів, то абих-х видів, шо хлопа ріжуть як вепря, то не обізвуси, бігме ні, ше буду кричати: келюхи[4] з него сотайте[5], посічіт 'го на дрібні кусні, бо правду каже злісний, шо хлоп до-
45