мінь і глина, самі роззявлені ґаврі, саме руде залізо. Сонце тут не нашпарить[1], не дотиснеться, хіба зеленим мохом крадьки підкрадеться. Студінь відти норами позіває.
Щось Мокан забагато у цей мур дивиться, щось він очима шукає. Щось він собі думає, щось нагадує.
Свідки глипнули у тото місце, куди він вдивлюється, а там на мурі тремтять маленькі оченята, як два метелики синьо-крилі.
А личко як біла платника на мирі від вітру хитається, а дрібні пальці кошелик тримають і червоніють.
Тоді жалісні оченята глянули на Мокана і на бадіків-свідків і чогось зраділи.
— Ти чия небого?
— Івана Паладюкового.
— Того, шо в ліщинах сидів над Прутцем?
— Того самого.
— Того, що єго вояки убили?
— Того самого.
— Шо єго звали радикалом та й єму хату спалили?
— Того самого.
— А ти шо тут у такім місті робиш?
— Я тут у панів служу та й прийшла неню відознати.
— То неня тут у припоні?
— Вже рік у катуші, вуєчки файні та пишні.
- ↑ Нашпарити — протиснутися крізь шпару.
47
